Цього разу спілкуємось із начальником відділу громадського порядку КП «Муніципальна інспекція «Добродій» Андрієм Кабановим. Зараз він перебуває на південному напрямку фронту.

 

- У вас було відчуття, що росія розпочне повномасштабний наступ?

- Я воював у 2014-2015 роках, тож розумів, що не питання в тому чи буде повномасштабне вторгнення. Стояло лише питання – коли. Тож морально я був готовий. Прокинувся 24 лютого, побачив пожежу в нашому аеропорту, попередив дружину, що вже до обіду буду у центрі комплектування зі своїм військовим квитком. Вона розуміла, що у випадку чого я буду в перших рядах і піду воювати. Це нелегко, вона переживає, але справляється. Як і багато інших українських родин, де чекають когось з фронту. 

-  Порівняно з тогочасним військовим досвідом – що змінилося?

- Той досвід мені зараз став у нагоді, але в той час не було таких масових і точних ударів ворожої артилерії, не було застосування авіації. Тепер мали місце ситуації, коли обстріли тривали по кілька годин і так щільно, що не можна висунутись з окопу взагалі! Регулярно наші позиції обстрілюються російськими літаками і гвинтокрилами. Тому ситуація на фронті в рази жорсткіша.

- Яка ситуація з забезпеченням? 

- Оскільки зараз треба забезпечувати набагато більше військових, то, звісно, можуть бути моменти з нестачею чи затримками в централізованих поставках чогось. Але навіть власна зарплата вже дозволяє військовим купити собі тим часом якісь необхідні чи кращі речі: форму, плитоноску, каску, розгрузку тощо. 

Особисто я базові речі отримав в армії. Для прикладу, бронежилет отримав вже з пластинами за «натівськими» стандартами. Хочу окремо відзначити дуже якісне армійське взуття – наші українські «Талани». Мені вони просто прекрасні!

- Чи відчуваєте підтримку з тилу?

- Зі мною у взводі служать ще двоє працівників КП «Муніципальна інспекція «Добродій». Колеги, які залишилися працювати в Івано-Франківську, про нас не забувають і регулярно тішать різними передачами та всілякою допомогою.  Для прикладу, в одному з населених пунктів на передовій ми потрапили під сильний обстріл і вийшли з ладу одразу два авто. Ситуація була доволі критичною, бо полагодити машину в зоні бойових дій – непросте завдання. Іноді це просто неможливо. Тому муніципальні інспектори оперативно зібрали кошти, закупили і передали нам автомобіль. Він вже також встиг побувати під обстрілами, але залишився на ходу і досі нам служить: https://bit.ly/3RWMRqc

- А як, на вашу думку, має жити тилове місто? 

- Я радий, що моя дружина може зайти в кав’ярню і випити кави, зробити покупки. Місто живе, місто працює, місто розвивається. Це нормально. В принципі, для того ми і стоїмо на передовій, щоб тил міг жити відносно нормальним життям. Є певні нюанси, які дивують. Наприклад, випадково з хлопцями натрапили на один із каналів у соцмережі – в якому інформують, де і коли роздають повістки. М'яко кажучи, дивує робота таких пабліків і їх популярність. Мабуть, не потрібно нікому нагадувати, що вже пів року триває повномасштабна війна. І рано чи пізно тих людей, які на передовій – треба буде кимось замінити…

- Що буде перемогою особисто для вас: звільнення територій чи внутрішнє переформатування людей? 

- Повернути всі наші міста, села, людей. І, знову ж таки, переформатування самих українців. Події протягом останніх восьми років і зокрема від 24 лютого вже багатьом стали зрозумілими та однозначними. Люди відчули на собі, що таке росія, що таке «русский мір» і усвідомили, що вони їм не потрібні. Люди зрозуміли, що Україна має себе захищати – щоб вижити. 

У нас зараз більше половини суспільства в той чи інший спосіб працюють на перемогу: хтось зі зброєю в руках, хтось – у забезпеченні, створенні корисних для армії технологій, люди волонтерять, донатять на армію тощо. Варто розуміти одне – ми переможемо! Є велика ціна, яку ми платимо за цю перемогу. Але вона однозначно буде. А вже після перемоги на кілька днів поїду туди, де зможу побути на одинці з собою, з сім'єю. Подалі від інших людей.